Час захопливих історій.
Полтава. Центр міста. Шукаю в аптеці індійську хну. Обходжу всі стелажі, але не знаходжу. Зрештою, звертаюся до кремезного охоронця-консультанта, що задумливо буцає ногою нижній ряд баночок з вітчизняними шампунями:
– Не підкажете, де стелаж із фарбами?
– Што? По-нормальному, по-нашему спроси.
– Тобто?
– Я тебя не понимаю!
– У вас продається хна?
– Ты сыш, не понимаю я тебя!
– Ааа… – до мене нарешті доходить. Тож підвищую голос (тепер мене почують всі відвідувачі і продавці) і намагаюся максимально чітко проговорювати слова:
– Я ду-же ра-да (поплескала його по руці), що у нас на-реш-ті по-ча-ли БРАТИ НА РОБОТУ ЛЮДЕЙ З РОЗЛАДАМИ РОЗВИТКУ!
– Шооо?
Це був єдиний раз, коли мені довелося тікати з аптеки.
